У дисертації за допомогою розробленого й обґрунтованого синтетичного культурантропологічного підходу, що базується на постнекласичній парадигмі "афірмо", культуротворчість вперше досліджено і як онтологічний феномен, і як процесуальне буття ціннісно-смислового універсаму, і як спосіб буття культури та самої людини. Створено концептуальну модель культуротворчого процесу, який на рівні індивіда є ланцюжком актів афірмації, на рівні соціуму - системним процесом функціонування культурних форм та відповідних культурних смислів, що належать до якісно різних типів (остенсивного, імперативного, аксіологічного) та двох "потоків" культуротворчості (стихійно-повсякденного, позаінституціонального
і професійно-інституціоналізованого, цілеспрямованого). Запропоновано історичну типологію культуротворчих систем; простежено тенденції трансформації культуротворчості під час переходу до інформаційного суспільства.